Блог викладача інформатики Іванченко Юлії Миколаївни ДПТНЗ "Лебединське ВПУ лісового господарства": Завдання з художньої культури

Виконані завдання надсилайте на електронну пошту: juliaivanchenko18@gmail.com

17.03.2020 - Група № 32
18.03.2020 - Групи № 31.

Тема: Декоративно-прикладне мистецтво Близького Сходу.
Теоретичний матеріал
План уроку:

1. Багдадська книжкова мініатюра.

2. Турецьке гончарне мистецтво.

3. Іранське килимарство.

1. Багдадська книжкова мініатюра

Збережені зразки мініатюрного живопису арабських країн відносяться до періоду, що настав після розпаду Халіфату, і належать до так званої багдадської (або месопотамської) школи ХІІІ ст. Багдадська школа відрізняється імпульсивністю ліній, м’яким насиченим колоритом, спробою використання світлотіні. У відтворенні фігури та обличчя людини багдадські майстри виявляли максимум винахідливості та творчої активності.

Високий рівень розвитку науки в Халіфаті був передумовою того, що головними об’єктами ілюстрування багдадської школи були природничі трактати та історичні хроніки («Фармакологія» Діоскоріда, «История світу» Рашид ад-діна та ін.). Мініатюри подібних творів характеризуються лаконічністю, тісно пов’язані із змістом тексту, малофігурні та позбавлені фону. В художньому відношенні в цих ілюстраціях використані елементи візантійської мініатюри (у відтворенні світлотіні, одягу). Значно цікавішими є мініатюри до байок «Каліла та Дімна», а також до міських новел — «Макам» аль-Харірі, що оповідають про подорожі Абу Зайди, середньовічного прототипу Ходжи Нассредіна.

«Маками» знаменитого письменника аль-Харірі (1054 — 1122) користувались в арабському світі особливою популярністю. Це цикл моралістичних оповідань про пригоди поета та мандрівника Абу Зайда, що подорожує з міста у місто. В мініатюрах багдадської школи вперше з такою виразністю були відтворені епізоди міського та сільського життя — урочистий прийом у халіфа, сцени на ринку, в суді, проповіді в мечеті, відпочинок каравану в пустелі, стада верблюдів, святкові процесії, корабель. Хоча відтворення реального простору відсутнє, відчувається інтерес художника до конкретного середовища, в якому відбувається дія. Образ природи позначений умовно — вузькою смугою квітучого лугу, плоскими абрисами дерев, схилів, синіх візерунків хвиль. Більше уваги приділено архітектурним фонам. Деякі сцени відбуваються всередині мечеті з арковими склепіннями на високих колонах, масивними лампадами, що звисають зі стелі. В інших сценах дія відбувається у будинках. Предмети відтворені з наївною ретельністю, зображено кожен камінець мурування, кожна деталь декору.

Головна увага в мініатюрах приділена людині. Приземкуваті, великоголові фігури дещо грубуваті. Обличчя з крупними носами та великими очима типізовані та завжди написані у фас. Люди одягнені у мішкуваті одежі синіх, зелених, жовтих, червоних, лілових кольорів та в чалми. Безпосередністю позначені пози дійових осіб. Хоча торси людей нерухомі, руки їх завжди зображені у русі, жваво жестикулюють при розмові, передають предмети, тримають перо, ваги, мішки і т.д. Жести не підкорені канонам, прості, конкретні та зрозумілі з першого погляду. Виключно життєво зображені тварини: коні, верблюди, що сплять на зігнутих колінах біля шатра, або цілі стада, що пасуться у пустелі.

2. Турецьке гончарне мистецтво

Процес становлення та розвитку керамічної справи в Османській державі знаходився в тісному зв’язку і залежності від рівня виробництва кераміки в сусідніх та віддалених областях (Сирія, Іран, Середня Азія).

В XV ст. завдяки багатим покладам високоякісної білої глини керамічне виробництво розвивалося у м. Ізнік (Нікея), що знаходилось поблизу столиці Стамбула. Кераміка Ізніка виготовлялася зі світлої глини, оздоблювалась підглазурним розписом кобальтом. Розписи цієї кераміки дуже вишукані, орнаментика включає рослинні мотиви, серед яких основне місце належить квітам з заокругленими пелюстками, в’юнким стеблам з дрібним листям та завитками, а також традиційним арабескам. Серед рослинних мотивів переважає квітка лотоса. Вплив китайської культури виявляється у поширенні мотиву «китайські хмари» (стилізована петлеподібна фігура).

В XVІ ст. поряд з цими мотивами, ізнікські майстри починають декорувати вироби своєрідним мотивом з тонких синіх або темно-зелених стебел з дрібними листками, квітками у вигляді зірочок та завитками, що розташовуються на поверхні посудин правильними спіралями. Поступово в розписах з’являється бірюзовий, оливково-зелений, коричнювато-фіолетовий кольори та чорний (для контуру малюнку).

В середині XVІ ст. остаточно складаються специфічні риси декоративного оздоблення турецької кераміки. Його основу складає багата рослинна орнаментика, характерна для всього турецького мистецтва. Це пояснюється впливом мусульманської релігії. Головне місце в декорі турецьких виробів займають різноманітні, своєрідно трактовані дерева, кущі, стебла, листя, квіти, плоди. Улюбленими елементами розпису стають квіти — тюльпани, гвоздики, рози, гіацинти, квіти персику, груші, іноді — іриси. Улюблений мотив — тюльпан, що вважався священною квіткою. Ідеальні квіти повинні були бути червоним та кінжалоподібної форми.

Кераміка виготовлялась з добре обробленої світлої глини, що після випалу покривалася ангобом. Розпис виконували рідкими фарбами. Для посилення чіткості малюнку його обводили чорним, рідше — темно-зеленим чи синім контуром. Для закріплення фарб та зміцнення виробу, після нанесення малюнку він покривався свинцевою безбарвною глазур’ю.

Поряд з орнаментикою важливу роль в декорі турецької кераміки відігравали елементи епіграфіки. Написи включались в складні композиції. Вони мали виключно релігійний характер (фрагменти з Корану, ім’я Мухаммада, чотирьох перших халіфів і т.д.).

Спосіб оздоблення — розташування візерунку та його складових — диктувався формою та призначенням керамічних виробів. Найбільш поширеною композицією був «квітучий кущ» або «букет». Улюбленими були також композиції з великою розеткою в центрі, з медальйонами та картушами, зверненими до центру, зі спіральною гілкою, що займала весь простір кола.

Специфічне трактування відрізняє виконання кожного рослинного мотиву в турецькій орнаментиці. Так, тюльпани зображалися з двома чи трьома загостреними пелюстками, квітка гвоздики набувала обрисів віяла пелюстків, що виходили з однієї чашечки, троянду зображали одночасно зверху і збоку, з пелюстками, що находили один на один. При традиційній площинному трактуванні та стилізації окремих деталей узору загальне трактування сюжету було реалістичним.

В XVІ ст. на виробах все частіше з’являються зображення живих істот та людей. На кружках, вазах, чашах малюють зайців, оленів, ланей, собак, левів, барсів, качок, павлінів та інших птахів, риб, а також фантастичних істот (драконів). Поява фігурних сюжетів свідчить про те, що мусульманська релігія не змогла повністю придушити свободу творчості художників. В XVІІ ст. новаторством в декоративному оздобленні кераміки стає золочення, що виконувалось шляхом накладення чи нанесення на глазуровану поверхню розчину з дрібно розтертим золотом та передбачало подальший випал.

У XVІІІ ст. виготовлення кераміки в Ізніку практично припиняється. Центр виробництва переходить до Кютахьє — невеликого міста на південний схід від Стамбула. Кютахійська кераміка відрізняється розмаїттям форм та типів, технікою виробництва та колірною гамою. Своєрідну орнаментацію цієї кераміки складають рослинні мотиви, що часто поєднуються з геометризованими узорами — зигзагоподібними чи ламаними лініями, колами. Незвичність кютахійської кераміки полягає в екзотичності дрібного візерунку та яскравих поєднаннях кольорів. Серед кольорів переважали зелений, блакитний, червоний, жовтий та ліловий. Зростання попиту на кютахійську кераміку викликало наслідування європейських смаків споживачів, що призвело до імітації європейських форм та типів. Європейський вплив проявився і в поширенні маркування турецької кераміки. Марки являли собою невеликі знаки різної форми та конфігурації, нанесені чорними чи синіми лініями, або смугами червоного ангобу під глазур’ю.

В середині ХХ ст. в гончарному мистецтві Туреччини намітилося повернення до османських форм та стилів. Головні центри виробництва в наш час знаходяться в Ізніку та Кютахьє, причому в обох містах виготовляється широкий асортимент класичної, неокласичної та сучасної кераміки. І сьогодні вражає найвища якість, чистота дизайну, фарб та розмаїття цих унікальних виробів.

3. Іранське килимарство

Перські килими завжди були і залишаються невід'ємною частиною іранської культури і повсякденного життя народу. Іранці були одним з перших народів, які почали виготовляти килими. Предмет розкоші, з якою перський килим асоціюється сьогодні, контрастує з його скромним початком у кочових племен, які блукали великими просторами Персії в пошуках засобів до існування: килим слугував надійним захистом від холодної зими. Разом з тим від найдавніших часів іранці вкладали у цю справу весь свій творчий хист. Спираючись на традиції минулого, іранські майстри досягли унікальної досконалості. Перські килими відомі різноманітністю дизайну, кольору, розміру і матеріалу, кожен килим і його палітра тісно пов'язані з самобутньою культурою та технікою килимарства. За багато століть перський килим отримав міжнародне визнання за свою художню пишність. У палацах правителів, багатих будинках і музеях усього світу перський килим є однією з найдорожчих речей.

Килим на Сході грає практичну та символічну ролі. Центральний медальйон перського килима символізує сонце, божественне; дерево — дерево життя, що підтримує зв'язок між землею і божественним. Перські килими, як правило, виготовлені з довгої, м'якої і шовковистої вовни «куш», яку стрижуть навесні у овець і кіз. Фарбують шерсть килимів традиційним способом, натуральними пігментами з рослин, кори, корисних копалин і комах.

Відповідно до древніх легенд, а також за твердженнями істориків, перси вміли ткати килими ще в епоху Кіра Великого, вождя Ахменідов, що в 553 — 530 рр. до н. е. Він підпорядкував собі найбільші держави тодішнього Сходу — Мідію, Вавилон, Лідію, частину Єгипту та заснував імперію, що проіснувала кілька століть. Згідно переказів, чудовими килимами були прикрашені палац Кіра Великого та його гробниця, збудована в Пасаргадах.

Персія увійшла в Арабський халіфат в VІІ ст. та стала ісламською країною. Коли до Персії прийшов іслам, що забороняв зображення живих творінь Аллаха, з килимів зникли птахи, верблюди, коні, змінюючись рослинним орнаментом.

У XV столітті столицею Персії стало місто Ісфахан. Релігійний заборону на зображення тварин і птахів був знято, виробництво килимів перетворилося на один з основних джерел доходу казни. В столиці та багатьох інших містах були створені державні мануфактури, де умілі художники та майстри створювали чудові шедеври килимового мистецтва. В цей період іранські майстри в основному були захоплені зображенням тварин.

Всі іранські килими поділялися на дві групи — придворну та народну. Придворні килими — грандіозні за своїми розмірами, оздоблені багатою рослинною орнаментацією, великим центральним медальйоном, картушами. Килими придворного стилю XVІ ст. за характером узору поділяються на декілька типів. Так, коли придворна мануфактура разом із резиденцією була переміщена в Тебріз, поширюються так звані «звірині килими». Всі тварини, зображені на таких килимах, належать до місцевої фауни, іноді зустрічаються мотиви, запозичені з китайського мистецтва. Тварини, серед яких зустрічаються леви, гепарди, бики, трактовані реалістично. Мотиви флори відтворені у вигляді густих, ароматних садів, як на перських мініатюрах.

Коли в кінці XVІ ст. придворна мануфактура була перенесена в Ісфахан, з’являється тип «мисливського» килиму. На таких килимах відтворюють сцени полювання, вершників в тюрбанах, що стріляють з луків, переслідують ланей, борються з пантерами. За стилістикою ці килими близькі до кращих зразків перської мініатюри періоду. Тут китайські мотиви (фенікси у боротьбі з драконами, крилаті генії, китайські хмари) переплітаються суто з іранськими (голови з левовими масками). З середини XVІІ ст. виробництво подібних килимів припиняється.

В епоху Сефевідів (XVІ — XVІІ ст.) діяли численні центри килимарства в Тебрізі, Ісфахані та інших іранських містах, які були обладнані всім необхідним. З Ісфахану килими стали експортувати в Туреччину, звідки вони потрапляли в Європу. У Європі перські килими стали дуже популярними, за ними споряджалися цілі торгові експедиції.

В 1722 році Персія зазнала афганського вторгнення, під час якого було зруйновано Ісфахан. Афганське завоювання було недовгим, проте на десятиліття країна виявилася втягнута в низку воєн з Афганістаном, Туреччиною, Російською Імперією. Витончене міське мистецтво килимарства прийшло в занепад, навички виготовлення килима зберігали лише кочівники та майстри в маленьких селах.

Новий розквіт іранського килимарства настав в ХІХ столітті, під час правління династії Каджар. Торговці Тебріза налагодили постачання килимів до Європи через Стамбул. Експорт килимів став важливою складовою прибутків держави, і шахи активно регулювали і розвивали цю галузь господарства (наприклад, шах Мозаффар ед-Дін заборонив використання синтетичних барвників).

Д/з. Підготувати презентацію, оберіть одну з тем, надсилайте на електронну пошту.

1. Багдадська книжкова мініатюра

2. Турецьке гончарне мистецтво

3. Іранське килимарство

________________________________________________________________________________

23.03.2020 - Група № 31
24.03.2020 - Групи № 32
Тема: Театральне мистецтво
Теоретичний матеріал
План
1. Театр НО.
2. Театр Кабукі

Традиції та історія японського театру йде корінням в дуже далеке минуле. Пряма спадкоємність традиції простежується мало не півтора тисячоліття, до епохи, коли в Японію з материка проник буддизм, а разом з ним - музика і танці з Китаю, Індії, Кореї.

Класичний японський театр зберіг в собі елементи і античної драми, яка проникла на Далекий Схід довгим і окружним шляхом - через елліністичні держави Передньої Азії, Індії та Китаю.

Найважливіші атрибути традиційного японського театру - маски і танці. Народження японського театру зазвичай пов'язують з появою пантоміми Гигаку ( "акторське мистецтво") і танців Бугаку ( "мистецтво танцю"), запозичених з континентальної культури в VII столітті.

ТЕАТР НО. Театр Но зародився в 14-м столітті. П'єси театру Но завжди виконуються в строгій відповідності з приписами минулого, і тому іноді це мистецтво вважають музейним. І маски і кімоно передаються з покоління в покоління всередині кожної школи, і не рідкісні маски з трьохсотрічною історією.

Це перша форма традиційного театрального мистецтва Японії. На основі стародавніх традицій зусиллями двох видатних театральних діячів Японії того часу, Каньамі й Дзеамі (батько і син), був створений театр Но. Основні джерела тематики п’єс Но: японські легенди, прадавні казки, відомі історичні події, твори класичної японської літератури, епізоди з життя знаменитих поетес і поетів, китайські легенди.

Вистави Но відбуваються на квадратних сценах. Світле поліроване дерево сцени створює враження простоти, чистоти, строгості. Над сценою, на чотирьох стовпах, піднімається дах. Сцена відкрита з трьох боків, четвертий бік – стіна-задник, на золотому тлі якого зображена зелена розлога стилізована сосна (символ довголіття й доброзичливе привітання глядачам). Декорації на сцені не використовуються. Для того щоб глядачі знали, де відбувається дія, до тексту п’єси включаються слова, що описують обстановку.

Задник постійний, не міняється, хоч би яка пʼєса виконувалася - на золотому фоні зображена зелена розлога стилізована сосна (символ довголіття і доброзичливе привітання глядачам). Оркестр у театрі Но складається з 4-х музикантів, які розташовуються вздовж задника. Разом з оркестром біля задньої стіни ліворуч сидить кокен людина, що допомагає акторам на сцені. Він умовно вважається невидимим і може під час дії поправити акторові костюм, перуку або маску, подати щось із реквізиту.

Сіте головна дійова особа; вакі другорядна дійова особа, партнер головної; кьоган комічний персонаж. Актор у театрі Но має строгу спеціалізацію й виконує тільки ролі певної групи. Усі актори чоловіки (це традиція).

Актори театру Но не застосовують грим та міміку. Головний засіб виразності маски. Навіть коли актор виступає без маски, його обличчя нерухоме й виглядає немов маска. Існує близько 200 різних типів масок Но, які розрізняються за віком, характером, виглядом. Їх вирізають з ретельно відібраного легкого дерева, а потім розфарбовують і покривають спеціальним лаком. Техніка виготовлення масок дуже складна і вимагає майстерності. Більшість масок, вживаних зараз в театрі Но, створені знаменитими різьбярами масок XIV-XVII століть. Маски виготовляють і сучасні майстри.

Головним засобом художнього вираження в театрі Но є музика, спів і танець. Текст п’єси частково співається, частково промовляється. Він дуже ускладнений через класичну літературну форму й важко сприймається на слух. Актори Но не змінюють голос залежно від того, який персонаж вони зображують: бога чи демона, чоловіка чи жінку, стару людину чи молоду. Дуже часто молода красуня, роль якої виконує чоловік, співає хрипким чоловічим голосом, і це не псує враження від спектаклю. Словом «танець» (маї) у театрі Но називається всякий рух актора на сцені. Танець у театрі Но складається з ряду поз. Зараз у мистецтві Но застосовується більш ніж 200 таких поз. Їх комбінація дозволяє виразити будь-яке почуття або ситуацію.

ТЕАТР КАБУКІ. Буквальний переклад «майстерність співу й танцю». Походження Початок жанру поклала Окуні, служниця святилища Ідзумо Тайся, котра у 1602 р. стала виконувати новий вид театралізованого танцю у висохлому руслі ріки неподалік Кіото. Жінки використовували жіночі та чоловічі ролі в комічних п'єсках, сюжетами яких були випадки з повсякденного життя. Споконвічно п’єси Кабукі проходили на вулиці, на сцені, відкритій із трьох боків, але поступово дійство перенеслося в приміщення.

У Театрі Кабукі немає стільців, глядачі сидять на дзабутонах (пласкі подушки для сидіння)

Новий жанр швидко став популярним, Окуні навіть запрошували виступати перед Імператорським двором. На гребні успіху нового виду театрального мистецтва почали виникати конкуруючі трупи, що дало початок зародженню театру кабукі, як сполучення драматичного і танцювального мистецтва, в якому всі ролі виконувалися жінками.

Дещо груба і, навіть, шалена атмосфера театральних вистав кабукі привернула до себе увагу сьоґунату Токуґава, і в 1629 році, у цілях збереження суспільної моралі, жінкам було заборонено виступати на сцені. Деякі історики вважають, що уряд також був занепокоєний популярністю вистав, що висвітлювали життя звичайних людей, а не героїв давнини, і скандалами, зв'язаними з кабукі, у які були втягнені деякі урядовці.

Через велику популярність кабукі, місце жінок-виконавиць ролей зайняли юнаки. Разом з цим змінився і характер вистав — більше уваги приділялося драматичному мистецтву, ніж танцю. Однак, це мало вплинуло на моральну сторону вистав, до того ж хлопці-актори були не менш доступні для публіки, ніж їх попередниці. Вистави часто припинялися бешкетами, що зумовило сьоґунат заборонити виступи юнаків на сцені кабукі в 1652 році.

Театр кабукі у теперішній час складається із трьох типів вистав: Дзідаі-моно— «історичні» п'єси, створені до періоду Сенґоку Сева-моно— «простонародні», створені після періоду Сенґоку Сьоаґото— танцювально-драматичні п'єси.

Голова мертвого ворога обов’язково має впасти на землю, і кожну агонію у сценічній дії затримують, щоб почути стогін фізичного болю. Особливе враження справляє сценічне «харакірі», що посідає у виставі чи не головне місце. Без нього не обходиться майже жодна «історична драма» театру Кабукі. Грі акторів театру Кабукі притаманний цілковитий реалізм. Душевний біль, муки й смерть граються так майстерно, що створюється повна ілюзія реальності. Актор театру Кабукі прекрасний акробат, блискучий фехтувальник, напрочуд динамічний то миттєво червоніє, то падає у знемозі, то спритно метушиться і раптом падає в жахливих корчах.

На відміну від Но, у Кабукі не використовують маски замість них на обличчя наносять яскравий грим, що підкреслює риси обличчя актора або створює «маски» надприродних істот чи тварин. Комбінація яскравого гриму й пишного вбрання робить виставу неймовірно видовищною і яскравою.

У Кабукі декорації часто міняють прямо в процесі вистави, не перериваючи гру акторів. Додатковий ефект приносять обертові сцени, механічні люки й інші технічні пристосування, що з’явилися ще у XVIII столітті. Незвичайно також те, що актори Кабукі з’являються на сцені прямо із залу глядачів, піднімаючись спеціальною авансценою. Відігравши роль, актор залишає сцену так само ідучи в залу для глядачів.

Найвідоміше амплуа це оннагата або оямя, жіночі ролі, які виконують чоловіки.

Д/з.:

1. Дати письмову відповідь на питання: Чи схожі традиційний театр Но і театр Кабукі?

2. Скласти порівняльну таблицю театру Но та Кабукі (спільні та відмінні риси).

3. Скласти синквейн*

______________________________________________________________________

30.03.2020 - Група № 31
31.03.2020 - Група № 32

Тема: Театральне мистецтво. Російський балет. Видатні композитори.
Теоретичний матеріал
План
1. Танець.
2. Цікаві факти про балет.
3. Історія танцю.
4. Балетмейстери та виконавці.

Мистецтво- це….

- це одна з форм суспільної свідомості;

- вид людської діяльності, що відбиває дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

- у широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі;

- майстерність;

- мистецтвом називають майстерність, продукт якої приносить естетичне задоволення.

Танець - головний виразний засіб у балеті. У танці розкриваються зміст балету, характери діючих осіб, їхньої думки, почуття.

Величезне значення в балеті має музика - її драматична, емоційна сила, багатство й краса мелодій і ритмів. Важлива роль у балеті належить декораціям, костюмам, освітленню.

Балет (від фр. balleto і лат. ballo – танцюю) ̶ вид театрально-музичного мистецтва, де художній образ створюється за допомогою хореографії, танцювально-пластичної мови.

Танець у балеті складає (або ставить) балетмейстер, якого в програмках й афішах називають хореографом або постановником, а виконують артисти балету, або, як про них говорять, танцівники.

Основні поняття балету

Лібрето – ( італ. Libretto- книжечка), літературний текст, який лежить в основі музично-сценічного твору, головним чином опери. Часто під «лібрето» мають на увазі короткий переказ змісту опери, балету, оперети.

Антре – урочистий вихід балерини

Адажіо – сольний ліричний танець головних героїв

Па-де-де – танець удвох

Па-де-труа – танець утрьох

Кордебалет – масові сцени й танці

Пуанти – взуття балерини.

Цікаві факти про балет

Щоб зшити балетну пачку, потрібно десь 13-16 метрів тюлю і 2 дні роботи.

За рік балерина змінює понад 300 пар балетних туфлів

Вага середньої балерини 50 кг

Чоловік, що танцює в балеті, за кожен виступ піднімає не менше тонни, бо більше двохсот разів піднімає балерину

Найвідоміший балет СРСР «Лебедине озеро». Його любили прості люди, партійні діячі і гості країни. Як згадувала Майя Плісецька, вона часто танцювала «Лебедине озеро» для іноземних гостей, що стали приїжджати до Москви за часів перебування на посту Першого секретаря Микити Хрущова. А всього за тридцять років з 1947 по 1977роки Плісецька танцювала «Лебедине озеро» більше восьмиста разів на всіх континентах світу.

Трохи історії. Запитання – відповідь

1. Звідки бере початок танець?

Танець з’явився як спосіб вираження почуттів через рухи, жести, пластику і міміку. Танець супроводжував різні сторони життя давньої людини (свято врожаю, весільний обряд, ритуальний танок).

2. Як танець перетворився на балет?

У 1661 році Людовік XIV на прізвисько Король-Сонце створив Королівську академію музики й танцю, а через 10 років ̶ Королівську академію музики (майбутній театр Паризької опери). Директор академії, королівський учитель танців П’єр Бошан (1637–1705), записав канони благородної манери танцю, визначивши п’ять основних позицій класичного танцю.

3. Спочатку рухи в балеті базувалися на придворних танцях і не потребували фізичної підготовки. Першою виконавицею, яка встала на пальці ніг, була італійка Марія Тальйоні.

4. Хто сформував національну своєрідність балету?

Національна своєрідність балету сформувалася на початку XIX століття завдяки діяльності французького балетмейстера Шарля-Луї Дідло. Він пов’язав танець з пантомімою, посилив роль кордебалету, стверджував пріоритет жіночого танцю.

5. Хто зробив революцію у чоловічому танці, змінивши пріоритет, і показав неймовірну граційність та віртуозність?

Вацлав Ніжинський. Критики називали цього неперевершеного артиста «восьмим чудом світу», найвище відзначаючи його талант танцівника. Поціновувачі таланту В. Ніжинського вважали його найвидатнішим танцівником, який колись жив на землі. Його партнершами були всесвітньо відомі, блискучі балерини М. Кшесинська, А. Павлова. Коли він — Бог балету — зависав у стрибку високо над сценою, здавалось, що людина здатна дійсно стати невагомою.

Найвідоміші балети за участю В. Ніжинського (він же — автор хореографії): «Весна священна» І. Стравінського та «Післяполуденний відпочинок фавна» К. Дебюссі.

У 2017 році було створено цікавий проект « Men in Motion». Ідея належить прем'єру Королівського театру Великобританії Івану Путрову, а рішення її реалізувати прийшло після успіху спільної роботи з легендарними Pet Shop Boys, які написали музику для постановки Івана "The Most Incredible Thing", за казкою Андерсена.

Проект розкриває роль чоловіка в розвитку танцю від початку минулого століття до сьогодення та створений на честь великих танцівників: Ніжинського, Нуреева, Баришнікова, Васильєва, Дауелла. Прем'єра відбулася в знаменитому лондонському театрі Sadler's Wells і мала приголомшливий успіх у Великобританії та інших країнах світу.

Балетмейстери та виконавці.

Маріус Петіпа ( 1818-1910)

Величезний внесок у розвиток російського балету зробив Маріус Петіпа, французький артист і хореограф, що працював у Росії. Найбільший хореограф другої половини XIX століття, він очолював Петербурзьку імператорську балетну трупу, де поставив понад 50 спектаклів, що стали зразками стилю «великого балету», який сформувався в цю епоху в Росії. Співпраця з Чайковським стала для Петіпа джерелом натхнення, з якого народилися геніальні твори, і насамперед «Спляча красуня», де він досяг вершин досконалості.

Перша, московська постановка «Лебединого озера» успіху не мала - його славна історія почалася майже двадцять років по тому в Санкт-Петербурзі. Але саме Большой театр сприяв тому, що світ побачив цей шедевр (свій перший балет Петро Ілліч Чайковський написав на замовлення Большого театру).

Щасливе сценічне життя «Лебединому озеру» подарували Маріус Петіпа та його помічник Лев Іванов, який увійшов в історію перш за все завдяки постановці еталонних «лебединих» сцен.

Версія Петіпа - Іванова стала класичною. Вона лежить в основі більшості наступних постановок «Лебединого Озера», окрім вкрай модерністських.

Прообразом для лебединого озера стало озеро в Лебедєвій економії Давидових (нині - Черкаська область, Україна), яку Чайковський відвідав незадовго до написання балету. Відпочиваючи там, автор провів не один день на березі озера, спостерігаючи за білосніжними птахами.

В основу сюжету покладено багато фольклорних мотивів, в тому числі старовинна німецька легенда, яка розповідає про прекрасну принцесу Одетту, перетворену на лебедя прокляттям злого чаклуна - лицаря Ротбарта

Відео па-де-де Чорного Лебедя «Лебедине озеро» Петро Чайковський Солісти Денис Родькін і Світлана Захарова.

Михайло Фокін (1880-1940)

Справжній реформатор балетного мистецтва Михайло Фокін повстав проти традиційної побудови балетної вистави. Він склав новий тип вистави ̶ одноактний балет із наскрізною дією, стильовою єдністю музики, хореографії та сценографії. На зміну монументальній виставі прийшов одноактний балет-мініатюра.

Постановки М.Фокіна для «Російських сезонів» балетів «Шопеніана», «Петрушка», «Жар-птиця» й інших, а також мініатюра «Вмираючий лебідь» на музику Сен-Санса, створена балетмейстером для Ганни Павлової, завоювали світову популярність.

Ганна Павлівна Павлова (1881-1931)

У 1908 році почалися щорічні виступи артистів російського балету в Парижі, організовані театральним діячем С. П. Дягілєвим. Серед них найвидатнішою танцівницею була незрівнянна Ганна Павлова. «Умираючий лебідь», створений великою балериною Павловою, ̶ поетичний символ російського балету початку XX століття. Шарль Каміль Сен-Санс — французький композитор, органіст і піаніст, музичний критик і суспільний діяч, побачив Павлову, коли вона танцювала його «Лебедя». Він домігся зустрічі з нею, щоб сказати: «Мадам, завдяки Вам я зрозумів, що написав прекрасну музику!»

Галина Сергіївна Уланова (1910-1998)

Її життя ̶ це напружена праця, а талант завжди був для неї лише підмогою в роботі. У житті вона завжди скоряла людей своєю відкритістю, добротою, увагою й сердечністю. Уланова ̶ легенда балету, єдина балерина, якій ще за життя встановили пам’ятники ̶ у Стокгольмі і в Санкт-Петербурзі.

- «Звичайна богиня», – сказав про Уланову Олексій Толстой.

- «Людиною іншого виміру» Сергій Ейзенштейн.

- «Геній російського балету» Сергій Прокоф’єв.

- «Я з іншого століття», – кинула якось Уланова сумно й з легким здивуванням.

- У Голландії був виведений сорт тюльпанів «Уланова».

- У Франції знаменитий зал «Плеєль» після реконструкції відкривався виставою на її честь.

Олександр Горський (1871 – 1924)

Балетмейстер Большого театру у Москві у своїх балетах прагнув домогтися послідовності розвитку драматичної дії, історичної достовірності, намагався підсилити роль кордебалету як масової діючої особи, перебороти розмежування пантоміми й танцю. У балетах «Дон Кіхот» та «Саламбо» він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробив дію чіткішою і динамічнішою, почав активно залучати до художнього оформлення своїх спектаклів відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

Сергій Павлович Дягілєв (1872-1929)

Сергій Павлович Дягілєв ̶ меценат, першовідкривач талантів, автор зухвалих проектів і в цьому розумінні ̶ борець, гравець. У 1898 р. починає видавати перший у Росії художній журнал «Мир искусства».

Із 1909 року Дягілєв організовує щорічні гастролі російського балету «Російські сезони» до Парижа.

Видатні композитори Стравінський, Дебюссі, Равель, Прокоф’єв, де Фалья, Саті, Набоков створювали нову й оригінальну музику для дягілєвських балетів. Чудові художники були авторами декорацій і костюмів, що стали хрестомaтійними: Олександр Бенуа, Леон Бакст, Микола Реріх, Мстислав Добужинський, Наталя Гончарова, Михайло Ларіонов, Пабло Пікассо, Анрі Матісс і Наум Габо! Їхній незвичайний талант, відчуття кольору, пропорцій дозволяли творити чудеса...

Вацлав Томович Ніжинський 1889-1950

«Він спростував усі закони рівноваги й перевернув їх з ніг на голову, він нагадує намальовану на стелі людську постать, він легко почуває себе в повітряному просторі…» — у захваті писав про В. Ніжинського французький сюрреаліст Жан Кокто. Він створив новий образ чоловічого танцю, і після нього вже не писали балетів тільки для жінок. Почалася нова ера. Новатор в усьому, що стосувалося балету, В. Ніжинський став також реформатором балетного костюму.

Ігор Федорович Стравінський (1882-1971)

Композитор зі світовим ім'ям. Його однаково вважають своїм видатним співвітчизником і росіяни, і українці, а також громадяни США. Для Дягілєвських сезонів він написав балети «Жар-птиця», «Петрушка» і «Весна священна», які відіграли значну роль у популяризації російської культури в Європі.

«Весна священна» — балет російського композитора Ігоря Стравінського, прем'єра якого відбулася 29 травня 1913 року в театрі Єлисейських Полів у Парижі.

В основу задуму «Весни священної» ліг сон Стравінського, в якому він побачив стародавній ритуал - молода дівчина в оточенні старців танцює до знемоги, щоб пробудити весну, і гине. Працював над музикою Стравінський одночасно з Реріхом, який писав ескізи до декорацій та костюмів

Сюжет як такий в балеті відсутній. Зміст «Весни священної» композитор викладає так: «Світле Воскресіння природи, яка відроджується до нового життя, воскресіння повне, стихійне відродження, зачаття всесвітнього».

Балет «Весна священна» написаний в атональній системі, це перший експресіоністський балет.

Робота Пікассо над балетом "Парад"

Першим авангардним балетом «Російських сезонів» був «Парад». Композитор Ерік Саті, сценічні декорації Пабло Пікассо, хореограф-кубіст Мясін. Прем’єра відбулась 18 травня 1917 року в паризькому театрі Шатле.

Жан Кокто, який написав лібрето до балету, в листі другу розповідав: «Пикассо поражает меня каждый день. Находится рядом с ним - это большая честь и тяжелая работа... Зрители были поражены первым балетом с кубистическими костюмами и декорациями". Костюмы, сделанные из дерева, металла, ткани и папье-маше доходили до трех метров в высоту. Неудобные для танцоров, не то, что эти трикотажные костюмы, они своей неуклюжестью и угловатостью были призваны отразить механизированность и бесчеловечность современной эпохи. Если кто-нибудь говорил Пикассо, что его костюмы смотрятся немного по-дурацки, он был доволен, поскольку примерно этого и добивался.

Короткий зміст невеликої одноактної постановки. Артисти цирку увлаштовують парад, щоб завоювати увагу публіки. Китайський фокусник жонглює курячим яйцем, акробати демонструють майстерність на трапеції. Американська дівчина все фотографує, а менеджери забезпечують рекламу. Але публіка не йде. Вона стоїть на місці.

Па́бло Діє́го Хосе́ Франсі́ско де Па́ула Хуа́н Непомусе́но Марі́я де лос Реме́діос Сіпріа́но де ла Сантісі́ма Триніда́д Клі́то Ру́їс-і-Піка́ссо кубізм, сюрреалізм.

На прем’єрі в Парижі розгорівся скандал, люди голосно кричали: «Грязные боши, Сати и Пикассо боши!» (грязные немцы)є

Жан Кокто, письменник, поет, драматург згадував: «Я слышал рев штыковой атаки во Фландрии, но это было ничто по сравнению с тем, что творилось в Театре Шатле! В ночь премьеры «Парада» я удивлялся Дягилеву. Этот храбрый человек слушал, побледнев, как мертвец, рев зала. Он боялся — и ему было чего бояться. Пикассо, Сати и я не могли вернуться за кулисы. Толпа нас узнавала и угрожала нам. Без Аполлинера в его военной форме и с забинтованной головой, возможно, вооруженные шляпными булавками, дамы выкололи бы нам глаза».

Наступного разу «Парад» показали тільки через два роки, в Лондоні. Цього разу балет мав шалений успіх і бурхливі овації. «Парад» став своєрідним вибухом у мистецтві, породив багато нових ідей. До речі, термін «сюрреалізм» виник завдяки тому, що Гійом Аполлінер, переглянувши балет, висловив цим словом свої враження.

Д/з.: Дати відповіді на питання:
1. Що означає слово «балет»?

2. У якій країні народився цей танець?

3. Перелічіть імена видатних російських композиторів, які писали музику до балетів.

4. Назвіть імена прославлених танцівників російського балету.

Написати твір-роздум на тему: «Що нового я дізнався про балет?»*

_________________________________________________________________________________

06.04.2020 - Група № 31

07.04.2020 - Група № 32

Тема: Театральне мистецтво. Кіномистетво. Світове кіномистецтво.

Теоретичний матеріал

План

1. Франція – батьківщина мистецтва кіно.

2. Кіно США.

3. Основні жанри американського кіно.

Причина існування кіно полягає в тому, що люди досі прагнуть пригод, захоплення, гумору, ризику та емоційних змін. Цивілізація розвивається і змінюється, принаймні у поверхневих особливостях, і тому прагнення постійного оновлення художніх засобів відповідає цим бажанням. Кіно забезпечує їм доступний і потужний шлях.

1. – «Вихід робітників з фабрики» (1895 р.) - перший в історії фільм, створений братами Люм'єр. Як правило, перші фільми були короткими сюжетами з життя та побуту родини Люмєр та знімались з однієї позиції, одним відрізком від початку до кінця.

2. – «Жертви моря» (1922 р.) – перший кольоровий фільм режисера Честера М.Франкліна (із червоно-зеленою гамою, без синього кольору).

3. – «Співак джазу» (1927 р.) – перший звуковий фільм режисера Алана Кросленда, після виходу якого звукове обладнання почали встановлювати на всіх кіностудіях.

4. – «Беккі Шарп» (1935р.) - перший повнометражний кольоровий фільм режисера Рубена Мамуляна. Рік виходу цього фільму (1935 р.) прийнято вважати роком появи кольорового кіно.

5. – «Жанна Д'Арк» (1999р.) - сучасний фільм режисера Люка Бессона з використанням сучасних кінотехнологій.

Французьке кіномистецтво є одним з найбільш шанованих у світі, і за популярністю поступається лише голлівудському. Кіномистецтво США почало формуватися зі становленням студійної системи Голівуду. Воно допомогло систематизувати виробництво фільмів і полегшило їх просування на ринок.

Голлівуд – це район міста Лос-Анджелес, який лежить на північному сході від центра міста штату Каліфорнія. Традиційно, Голлівуд асоціюється з американською кіноіндустрією, тому що в цьому районі є багато кіностудій та проживає багато кіноакторів.

У Голлівуді є відома у всьому світі Алея Слави – тротуар на Голлівудському бульварі та Вайн-стріт, в який вкладено понад 2600 п'ятикутних зірок з іменами знаменитостей, які зробили значний внесок у розвиток індустрії розваг.

Найпрестижнішою нагородою в кінематографі США є «Оскар».

«Оскар» - це щорічний приз в кінематографії із багатьма номінаціями, що являє собою позолочену статуетку, яка вручається з 1929 року Американською академією кіномистецтва, створенною Луїсом Маєром з кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer.

Рекорд за кількість номінацій належить компанії Волта Діснея – 64 рази, ця ж компанія є лідером за кількістю отриманих нагород – 26 «Оскарів».

Д/з. Робота в зошиті.

1. Вправа «Відшукай"

Наймолодший з усіх видів мистецтва – _________________ – є чи не найзатребуванішим видом мистецтва сучасності. ____________ визнано батьківщиною кінематографа.

У 1895 р. у салоні «Гран-кафе» відбувся перший показ «Синематографа братів ______________». До уваги публіки були представлені кілька півторахвилинних стрічок: «Прибуття потягу», «Поливальник», «_________________________» та ін. Сучасний французький кінематограф прославив фільми видатного режисера Люка Бессона «Блакитна безодня», «П'ятий елемент», «_______________», «____________________». Вони принесли митцеві світову славу одного з найкращих кінорежисерів сучасності.

2. Підготувати презентацію улюбленого фільму*

Додаткова інформація

Пройти онлайн тест.
___________________________________________________________________________________

13.04.2020 - Група № 31
14.04.2020 - Група № 32

Тема: Простір культури і зустрічі в ньому.

Теоретичний матеріал

Культура — це прагнення до благозвучності та світла, головне ж— до того, щоб і благозвучність, і світло переважали. Я не хочубудувати огорожу або забивати вікна. Я хочу, щоб дух культури різних країн якомога вільніше віяв звідусіль: не потрібно лише збивати мене з ніг. М.Арнольд.

Кожна з наук, що вивчає культуру суспільства, має своє визначення цього поняття. Деякі з них:

а) в історії: культура є результатом історичного розвитку. Вона містить усе те, що люди виробили і що передається від покоління до покоління: знаряддя, символи, види та форми організації спільної діяльності, вірування;

б) у психології: культура — особливе пристосування людей до природного оточення й економічних проблем. Вона складається з усіх результатів такого пристосування;

в) у педагогіці: культура — це поведінка, якої людина навчилася, а не отримала як біологічну спадщину.

Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності. Тобто час у культурі — це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати етапи культури, що минули.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. У кожну історичну епоху митці розв'язували це питання особливим чином. Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він є продуктом і сферою людської культуро*ворчої діяльності.

Матеріальні та ідеальні культурно-значущі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, у якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національної культури (з одного боку, певна відокремленість, збереження духовного начала, а з другого — прагнення до єдності з іншими культурами, здатність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури, але й поняття світовий культурний простір. Це поняття охоплює всі культурні надбання людства, усе, що становить загальнолюдську цінність.

Культурне середовище необхідне для духовного, морального життя людини, набуття нею власне людських рис і властивостей, «духовної осідлості», прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціалізації у суспільстві.

Кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, і водночас .репродукує і творить її. Відокремлена від людини культура позбавлена динаміки, життя, розвитку. Культура, що народжена суспільною працею, має власну історію, у якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, але й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура — це також виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво — це передусім дія, рух, розвиток. Творча здатність культури особливо є помітною у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продуктів людської діяльності самою людиною. У людській діяльності опредмечування означає етап творення, творчості, а розпредмечування — етап навчання, опанування, засвоєння.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління опановує набуті попередньою людською діяльністю знання, уміння, навички, цінності, відбувається залучення нових поколінь до досягнутого на певному історичному етапі рівня розвитку культури, що визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосередньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури/Однак людина не лише засвоює вже набуте в культурі, але й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності — бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечуючи буття культури, розпредмечуються в діяльності наступних поколінь.

Поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: поведінку, вихованість, освіченість, опанування певною сферою знання та діяльності тощо. Це дає підстави для висновку, що культура є накопиченням якісності та пориванням до неї.

Масова й елітарна культури взаємодіють одна з одною. Поговоримо детальніше про діалог різних культур і про те, що є результатом цього діалогу. Як приклад розглянемо розвиток національних культур і їх взаємодію. Джерела національних відмінностей культур варто шукати в історичних умовах їх формування. Ці відмінності мають глибоке коріння, що відображує особливості громадського життя певної соціально-історичної чи етнічної спільноти людей, її взаємозв'язку з природою. Культурні відмінності — одне із джерел багатогранності історичного процесу, що надають йому барвистості та багатомірності. Кожна національна культура є неповторною, унікальною. І ця неповторність зумовлює необхідність дбайливого ставлення до неї.

Уже в античній цивілізації відбувався процес взаємодії культур. Поступово історія ставала всесвітньою, отже, виникали передумови для взаємозбагачення культур як у межах окремих багатонаціональних держав, так і в масштабах людства. Науково-технічний прогрес, загальні тенденції в розвитку освіти, значна міграція населення, світовий поділ праці — ці та інші фактори сприяють подальшій інтернаціоналізації культури і громадського життя, посиленню і поглибленню взаємопроникнення культур, але водночас породжують різноманітні проблеми.

Інтернаціоналізація культури часто зустрічає опір, особливо там, де її насаджують насильно. У деяких розвинутих країнах і тих, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, прагнення до відокремлення національної культури є своєрідною формою протесту проти неоколоніалізму чи засилля чужої масової культури.

Уже сьогодні масовий експорт західної культури, особливо американської, поширення англійської мови як універсальної спричинили в деяких країнах відповідну реакцію населення: бажання обмежити використання іноземних слів у публічних виступах, друкованих матеріалах, зовнішній рекламі. В умовах інтернаціоналізації загострюються проблеми збереження культури нечисленних народів. Наприклад, деякі народності Півночі не мають своєї писемності, і рідну мову поступово забувають у процесі спілкування з іншими народами. Подібні проблеми можна розв'язати лише завдяки діалогу культур, але за умови, що це повинен бути діалог рівних і різних. Діалог припускає також взаємопроникнення, взаємозбагачення культур. Невипадково культурний обмін (виставки, концерти, фестивалі тощо) став доброю традицією в житті сучасної цивілізації. Завдяки діалогу створюються загальнолюдські культурні цінності, найважливішими з яких є моральні норми, передусім такі, як гуманізм, милосердя, взаємодопомога.

Обговорюючи проблеми сучасної вітчизняної культури, часто обмежуються доріканнями щодо її поганого фінансування з боку держави, занепаду рівня життя більшості населення і поганого впливу «бездуховної» культури Заходу.

Незважаючи на те що, принаймні, дві перші проблеми є цілком реальними, це вкрай спрощене пояснення. Історія людства свідчить, що рівень культури аж ніяк не є пропорційним рівню фінансування і забезпеченості населення. Що ж стосується «експансії Заходу», то вона можлива завдяки тому, що через якісь причини вона є затребуваною в Україні. Не слід забувати про те, що сучасна вітчизняна культура — це культура перехідного періоду.

Перетворення, що відбулися в нашій країні з часів оголошення незалежності, є такими фундаментальними, адже вони призвели до змін і способу життя, і системи цінностей, і навіть менталітету. Характеристиками подібних періодів в історії культур є, з одного боку, динамічність розвитку і, з другого, значна нестабільність.

Звертаючись до конкретних питань вітчизняної культури, необхідно відзначити її мозаїчність. Субкультури існували в Україні ще за радянських часів, проте в умовах панування комуністичної ідеології, яка регламентувала всі основні сфери соціального буття, їх (залежно від їх характеру) контролювали та «вписували» в єдину соціалістичну культуру чи «придушували». На межі 1980— 1990-х років стримування, а також «залізна завіса», що відокремлювала Україну від Заходу, зникли,— почався стрімкий процес утворення різних культурних спільнот зі своїми традиціями, картиною світу тощо. Кількість їх видів і варіантів є дуже значною: від відродження і виокремлення національних культур до субкультур нових соціальних груп (наприклад, так званих нових українців), від традиційних хіпі до прихильників відродження язичництва і шанувальників романів Дж. Р. Толкієна.

Процес культурного багатоголосся взагалі є нормальним, природним і плідним, адже культура країни створюється в результаті діалогу, і чим більше в ньому учасників, тим цікавішою вона буде. Проте у ситуації з Україною такий стан речей викликає Певну тривогу. Почуття національної ідеї — підґрунтя видатних культур, що об'єднує субкультури, нині послаблено, а уявлення про саму ідею є розмитими. Отже, згадане вище різноголосся може негативно вплинути на українську культуру.

Помітною є також різниця у культурній ситуації столиці та провінції. Подобається нам це чи ні, але сучасна культура — культура інформаційного суспільства, і рівень її опанування залежить від доступу до інформаційних потоків, трансльованих ЗМІ, Інтернетом, масовою книжковою продукцією тощо. На жаль, рівень культурної інформації, який досягає провінції, скоротився за більшістю показників як за обсягом, так і за якістю. Інша група проблем пов'язана з певним відставанням вітчизняної культури в галузі технологічного оснащення. Нова технологія — не тільки якісне і кількісне поліпшення результату тієї чи іншої праці, вона докорінно змінює характер людської діяльності у всіх сферах, що, у свою чергу, є одним з факторів, які формують новий спосіб життя.

Сьогодні найзначнішою з цих технологій є Інтернет. Про його роль у сучасному суспільстві не припиняють сперечатися: хтось убачає у ньому найбільше досягнення, хтось — найбільшу небезпеку. Пригадайте: такі суперечки точилися з приводу чи не кожного великого нововведення (наприклад, кінематографа на початку XX ст.). Навіть розвиток мистецтва нерозривно пов'язаний із комп'ютерними технологіями: кіно, телебачення, дизайн активно використовують комп'ютерну графіку та решту можливостей, що надані віртуальною реальністю. У всіх сферах діяльності людину оточують речі, які щодня ускладнюються (машини, комп'ютери, факси, побутові прилади та ін.), а за сучасного способу життя людина взаємодіє з ними набагато частіше, аніж з людьми. Згадані проблеми свідомості сучасної людини пояснюються дегуманізацією сучасної культури.

Окремою проблемою є значні культурні впливи ззовні, що відбуваються на тлі серйозних змін і навіть повного зникнення багатьох традиційних галузей вітчизняної культури. Особливо відчутним є проникнення в Україну американської культури. Не обговорюватимемо, духовна вона чи бездуховна, просто вона інша.

Багато європейських країн приймають закони, що захищають національну культуру, ускладнюючи проникнення американської культури. Наприклад, у Франції 1982 року виголошено програму боротьби з «американським культурним імперіалізмом». Вочевидь, ця проблема постає і в Україні. Справа не в тому, щоб діалог різних культур припинився, а в тому, щоб він сприяв взаємозбагаченню, а не руйнуванню однієї культури іншою.

Культурна політика полягає не в підпорядкуванні національної культури державі, а в її підтримці — не тільки фінансовій, але й інтелектуальній. З-поміж цих заходів — розробляння нових освітніх програм, що сприяють гуманізації освіти, де оптимально сполучалися б загально-гуманітарні й національні цінності; закон про охорону мови (прийнятий, зокрема, у Франції); програми, що сприяють збереженню і вивченню традиційних видів мистецтв тощо.

Стан культурного розвитку тієї чи іншої країни є одним із найоб'єктивніших показників не тільки духовного здоров'я суспільства, але й повноти розв'язання проблем, що постають перед ним.

Зневага до власної культури з'являється не через відсутність патріотизму, а здебільшого через те, що вона виявляється неспроможною задовольнити сучасні культурні запити людини, духовно та матеріально збагатити її.

Унаслідок цього відбувається подвійний процес взаємодії української та масової культури.. З одного боку, бажання створити конкурентоспроможну культурну продукцію призводить до того, що наші композитори, митці, письменники часто копіюють не найкращі зразки зарубіжних пісень, телепередач, книжок та ін.

З другого боку, прагнення зберегти національну специфіку призводить до того, що цим творам псевдокультурного виробництва надають українських рис. Через це зростає загроза чи то псевдокультуризації української культури, чи то псевдоукраїнізації масової культури. Пристосування культури до невибагливих естетичних смаків масового споживача може поступово витіснити власне українську культуру з інформаційного простору нашої держави та спричинити творчу деградацію тих митців, які таким чином «вписалися» у систему ринкових відносин в культурному виробництві.

Відомо, що українська культура в її традиційно-народному прояві зосереджувалася здебільшого в регіонах. Тому проблемою номер один для виживання культури нашого народу є повернення її в міста як повноправного господаря. У центрі цього процесу — мовне питання, яке є питанням принциповим. Адже мова, як відомо, є могутнім каналом впливу одного народу на інший, каналом

здійснення не удаваної, а реальної інформаційної, а отже, і культурної, економічної та політичної експансії.

Культура в усіх своїх історичних перетвореннях завжди лишається насамперед людською реальністю, що розкриває внутрішній світ людини — її життєві цінності, нарешті, сенс її буття. І саме тому, що за культурою стоїть внутрішній світ народу у різні епохи його існування, вона завжди є своєрідною та неповторною. Своєрідність та неповторність, скажімо, західноєвропейської культури чітко простежується у далеко не послідовному, проте неухильному її наближенні, починаючи з епохи Античності та завершуючи Новітньою епохою, до позитивного розв'язання безумовно центральної для неї проблеми людської свободи, у незмінному її прагненні до повноти та цілісності людського існування. Прагнення до свободи та повноти людського існування притаманне також українській культурі.

Сьогодні, коли перспектива єдності світової культури вперше за історію людства стає реальністю і залучення до неї національних культур може сприяти не тільки подоланню їх замкненості, але й спричинити втрату ними самобутності та незалежності.

Отже, одним із головних завдань культурного становлення незалежної України є розбудова української культури, яка мала б всі ознаки відповідності сучасному рівню розвитку основних світових національних культур.

Водночас ми не можемо залишатись осторонь світових культурних тенденцій і маємо діяти у двох напрямах одночасно — наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбуваючись від тягаря колоніального минулого та інтегруючись у полікультурне довкілля світового співтовариства.

Д/з.: Робота в зошиті письмово.

1. Чим характеризується сучасний стан вітчизняної культури? Відповідь аргументуйте.

2. Якими є особливості сучасного вітчизняного споживача культурної продукції?

3. Доберіть приклади, що характеризують вплив ЗМІ на формування культури

особистості. Аргументуйте свою точку зору.
____________________________________________________________________________

21.04.2020 - Група № 32

Тема: Мистецтво -посередник між культурами
27.04.2020 - Група № 31

Теоретичний матеріал

Культура – це сукупність матеріальних та духовних цінностей вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес творення цих цінностей. Окремо виділяється художня культура: це література і мистецтво.

Без знань про мистецтво, ми багато чого не зрозуміли б у творах сучасних митців. Всі мистецькі твори створені людиною, отже: Людина – творець і носій життєвих сенсів, інакше кажучи – суб’єкт культури. Не кожна людина може бути творцем мистецьких творів, але кожна особа переробляє у власній душі цінності світової та вітчизняної культури і таким чином визначає своє особисте ставлення до світу, відчуває причетність до життєвого сенсу людства, культури свого народу.

Мистецтво як особливий вид людської діяльності зародилося ще в добу палеоліту.Давні художники використовували гострі камінці для продряпування на скелях або вуглинки від вогнища, природні мінеральні фарби для зображень тварин на стінах печер.

Минули тисячоліття. Виникли стародавні цивілізації з достатньо високим рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. Настав період справжнього розквіту мистецтва.

— Із плином часу вслід за соціальними змінами змінювались предмети і способи зображення, характер і стиль мистецтва, однак на всіх етапах історії людства мистецтво завжди відігравало надзвичайно важливу роль.

Мистецтво — це естетичне пізнання світу в процесі художньої творчості як особливого виду людської діяльності, що відображує дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних ідеалів прекрасного.

Термін «стиль» належить до найбільш дискусійних питань у мистецтвознавстві. Це поняття є центральним в історії мистецтва і поширюється на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому. У наш час стилем називають також спосіб життя, манеру поводитися, одягатися, методи і прийоми роботи, наприклад: стиль спілкування, стиль одягу, стиль керівництва тощо.

Стиль у мистецтві — це форма художнього самовизначення епохи, регіону,нації, соціальної або творчої групи чи окремої особистості.

Поняття «художній стиль» розглядають у комплексі з поняттями «художня епоха», «художній напрям» та ін. Художню епоху визначають як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, сформований у певну суспільно-історичну добу. Художня епоха включає художні напрями, кожен з яких охоплює єдність світогляду, естетичних поглядів, шляхів відображення життя і пов’язаний з тим чи іншим творчим методом та художнім стилем. Напрям у мистецтві не виключає глибокої відмінності творчих індивідуальностей.

Види мистецтва — це форми творчої діяльності, що склалися історично як відображення багатогранності реального світу і проявляються в різноманітності способів та засобів художньо-образного відтворення й естетичного сприйняття.

Кожен вид мистецтва розкриває сутність життя, високі етичні ідеали за допомогою певних художніх засобів. Ви вже знаєте , що естетичне відтворення світу в літературі відбувається через слово; в музиці — через звуки та інтонації; у живописі — через кольори та їх відтінки; у скульптурі й архітектурі — через пластичні матеріали , об’ємно-просторові форми; у графіці — через лінії, штрихи, плями, тон; у театрі й кіно — через слово, міміку, жести акторів; у хореографії — через рухи, пластику танцівників тощо.
Предметами зображення в мистецтві є природні об’єкти, внутрішній світ людини, її почуття, важливі для неї події особистого чи суспільного життя, побут, традиції тощо , а специфічною формою відображення дійсності — художній образ, який виявляє загальне через конкретне, індивідуальне. Тобто, митець творчо переосмислює дійсність і, використовуючи художню мову, способи зображення та засоби виразності того чи іншого виду мистецтва, передає свої думки, враження й переживання в художньому творі.

Худoжній oбраз — це властива мистецтву форма відображення реальності крізь призму світосприйняття митця, його естетичних поглядів і ставлення до життя. Саме тому художній образ завжди конкретний, суб’єктивний, унікальний та емоційний.

— У кожному виді мистецтва серед представників творчої спільноти є справжні майстри, творчість яких вирізняється яскравими, самобутніми рисами. У такому випадку говорять про індивідуальний стиль митця.

Індивідульний стиль митця віддзеркалює його характерну авторську манеру,в основі якої — особливості сприймання навколишнього світу, творча фантазія, талант і майстерність.

— В історії мистецтва є безліч прикладів індивідуальних авторських стилів. За кількома мотивами ми розпізнаємо музику В.А. Моцарта або М. Скорика; достатньо невеликих фрагментів живописних творів, аби визначити стиль Р. Рембрандта, Л. да Вінчі, І. Рєпіна та інші.

Д/з.: Робота в зошиті письмово.

1. Скільки стилів мистецтва у культурі ви нарахували?

2. Назви яких стилів вам відомі?

3. Скільки стилів нараховує сучасне мистецтво ?

4. Про мистецтво якої епохи вам відомо найбільше*
____________________________________________________________________________________

04.05.2020 - Група № 31
05.05.2020 - Група № 32

Тема: Музичні ритми Америки. Види і напрями сучасної популярної музики.
Теоретичний матеріал
План
1. Блюз.
2. Джаз.
3. Рок музика.
4. Поп музика.
Д/з.: Відповіді на питання. Робота в зошиті.
1. Охарактеризуйте один з напрямів сучасної популярної музики
2. Підготувати повідомлення, реферат, презентацію, відеопрезентацію* про видатного музичного співака.